Учителем школа стоїть… Цей мудрий вислів безсмертного Каменяра ще в більшій мірі, аніж думав Великий Мислитель, стосується вищої школи – школи педагогічної, яка плекає вчителів – сіячів доброго, мудрого, вічного … І щоразу, коли  думаю про тих, хто виховує учителів, хто плекає педагогічну еліту України, згадую імена незабутні і неповторні: Мирослав Стельмахович, Богдан Ступарик, Роман Скульський, Степан Домбровський, Богдан Скомаровський … Це ті, хто уже відійшов у Вічність … Відійшов, але назавжди залишився у нашій Пам’яті, в нашій історії, хто живе у нашому Сьогоденні і допомагає нам творити наше Майбутнє. Усі вони – еліта Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, який цьогоріч відзначає своє 75-річчя. Ювілей, до якого його фундатори не дожили. Але для настання якого віддали розум, душу, серце і навіть … життя. Бо жили неспокійно. Бо творили нову Державу, нову Педагогіку, нову Школу, нового Вчителя!

Незабутні велети духу, думки, чину … І невмирущі … Доки б’ються серця їх вихованців, учнів, послідовників, побратимів … Доки живе Освіта. А вона – вічна як світ, як світло, як життя … Отже, і вони увійшли у Вічність і стали нашими вічними Вчителями …

Першим із них звела мене доля з Мирославом Гнатовичем Стельмаховичем. Заочно, через книги та статті, познайомився з ним десь усередині 1970 – их років, коли як філолог цікавився проблемами викладання української мови та літератури, пізніше – народознавства. А вперше зустрівся аж у 1990 – му. Сталося це так. Тодішній ректор Чернівецького державного університету професор С.С Костишин доручив мені, декану факультету підвищення кваліфікації, організувати навчання на денній формі за скороченим терміном майбутніх учителів початкових класів. Студентами мали ставати випускники відповідного відділу Чернівецького педагогічного училища. Завдання виявилося непростим. На той час в університеті не було фахівців, які мали б досвід роботи з такою категорією студентів. Єдина тоді кафедра педагогіки та психології працювала і в навчальному і в науковому плані у зовсім іншому напрямі. Та, найголовніше, ми не мали навчального плану, програм навчальних курсів, навчально-методичного забезпечення. Але вибору у мене не було. Завдання потрібно виконувати, бо ректор – вимогливий і принциповий керівник. Зрештою, це була і перспектива для факультету. Зорієнтувавшись, де ведеться підготовка майбутніх учителів початкових класів за скороченим терміном навчання – три роки (а це були Київ та Івано-Франківськ), підсвідомо вибрав Івано-Франківськ.

У невеличкому кабінеті декана педагогічного факультету Прикарпатського університету імені Василя Стефаника назустріч мені піднявся кремезний чоловік у вишиваній сорочці. Міцний дружній потиск руки і щира посмішка полонили відразу і я на одному диханні зізнався, чого приїхав. М.Г.Стельмахович погодився допомогти в усьому. Закипіла робота. Співробітниці деканату взялися переписувати навчальні плани спеціальності «Початкове навчання» денної і заочної форм навчання, бо копіювальних пристроїв тоді ще не було. А декан супроводжував мене по факультету: знайомив із завідувачами кафедр і викладачами, показував аудиторії, кабінети, лабораторії і заодно розповідав про свій педагогічний факультет, його працівників, організацію навчально-виховного процесу, наукову роботу. Так я познайомився з робочими програмами дисциплін, їх методичним супроводом. День пролетів як одна мить, але він запам’ятався мені назавжди. Коли прощалися, Мирослав Гнатович посміхнувся і сказав: «Звертайтеся, коли буде потреба. Чим зможу, тим допоможу». Тоді й започаткувалася співпраця двох факультетів, яка триває донині, і моя дружба з мудрим, талановитим педагогом і вченим, людиною доброї і щедрої душі, справжнім  наставником  і побратимом.

Упродовж нашого спілкування не раз звертався до М.Г.Стельмаховича за порадами, підтримкою, допомогою і ніколи не отримував відмови. Він завжди і в усьому сприяв. Ми обмінювалися навчальною літературою, науковими здобутками, організовували конференції викладачів і студентів, ділилися творчими ідеями, задумами, планами. Завдяки цьому співробітництву успішно розвивався педагогічний факультет (таку назву він отримав у 1991 році) Чернівецького державного університету, який з наступного року розпочав підготовку вихователів дошкільних установ та учителів музики з додатковими спеціальностями. І в їх вихованні ми постійно відчували підтримку колег із Прикарпатського національного університету , також його керівництва.

Добре запам’ятався мені ще й такий факт. У 1999 році з ініціативи доцента В.В. Сушанка ми одними з перших в Україні проводили акредитацію спеціальності «Початкове навчання». До складу міністерської комісії, яку очолював академік АПН України М.Г.Стельмахович, увійшли професори Б.М. Ступарик та Л.Е. Орбан. Доки під їх пильним зором майбутні вчителі початкових класів виконували контрольні кваліфікаційні роботи, Мирослав Гнатович, не маючи під руками ніякої літератури, написав в цій аудиторії статтю з проблем викладання народознавчих дисциплін у вищій школі, яка невдовзі була надрукована в «Науковому віснику Чернівецького університету» (серія «Педагогіка та психологія»). Запам’яталися й інші зустрічі, розмови з ним на наукових конференціях і симпозіумах, його виступи на засіданнях спеціалізованої вченої ради, де захищали свої дисертації молоді чернівецькі науковці Це був справжній велет в освіті, науці, педагогіці …

Таким же щирим другом і порадником для мене став і професор Богдан Михайлович Ступарик – людина високих моральних принципів, мудрий педагог, талановитий учений, здібний менеджер в освіті, справжній наставник і вихователь науково-педагогічної еліти незалежної Української держави. У ньому захоплювало все і він як Людина, яскрава особистість захоплював усіх. Які б посади не займав, завжди був скромним, доброзичливим, доступним, щирим у ставленні до людей. Зустрічаючись з ним як з науковим консультантом моєї докторської дисертації, щоразу відкривав у цій неординарній особистості нові якості, нові грані …Намагався сприйняти і наслідувати їх у своєму житті, в роботі, у спілкуванні з людьми, щоб бути гідним такого Вчителя.

Добрим словом завжди відгукуюсь про всіх, з ким спілкувався і продовжую співпрацювати. Це, крім уже згаданих, професори Т.К. Завгородня, Н.В. Лисенко, Б.І. Ковбас, О.С.Рега, В.І. Кононенко, В.І. Костів, З.І. Нагачевська, Н.І. Луцан, Т.М. Котик, В.Д. Хрущ, З.С. Карпенко, доценти І.Б.Червінська, І. В.Стражнікова, Л.М. Прокопів, Н.В. Кирста, Н.М.Салига. Зрештою, всіх і не назвеш. Але я щасливий, що доля звела мене з цими справжніми лицарями духу і чину, які творять сьогодення і майбутнє Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Щиро вітаю всіх своїх колег, увесь колектив цього прекрасного навчального закладу з ювілеєм. Бажаю Вам, дорогі друзі, нових творчих звершень у благородній і відповідальній справі – розбудові Української держави, плеканні її творчої еліти!

Іван Руснак,

доктор педагогічних наук,

професор, Хмельницька

гуманітарно-педагогічна академія